«Полечу вдалінь за небосхили…»

Літературно-поетична година до 100-річчя з дня народження О.О. Мусієнка

* * *

Полечу вдалінь за небосхили,

Освічу проміннями свій край,

Розкажу про те, чого навчили,

Піснею розкрилюсь, так і знай.

Я таким, як є, не був ніколи

В музиці, у барвах вогневих.

Юнь моя покотиться на доли,

Радістю розсиплеться для всіх.

Кованою крицею над світом,

Струнами сталевими дзвеню…

Будь же мені вічним заповітом,

Слово, перелите у броню!

1936

Вони загинули зовсім молодими. І молодими лишаться в поезії. Імена деяких – сяють золотом на мармуровій дошці у Спілці письменників України. Багато з них стали жертвами першого року війни. В пам’яті багатьох з нас лунають карбовані рядки їхніх віршів, що увійшли в посмертні збірки, видані вже по тому, як відгриміли бої і над могилами героїв звелися обеліски.

До когорти поетів-фронтовиків, що загинули в перший рік весни, належить і наш земляк Оксентій Оксентійович Мусієнко, 100-річчя якого ми відзначаємо в ці останні літні дні.

Народився Оксентій Оксентійович 27 серпня 1914 року в селі Станішівка Іванківського району в родині сільського коваля. Батько вчився змалку в церковно-приходській школі. Мати ж була неписьменною. Проте дуже прагнула, щоб хоч їх п’ятеро дітей Мусій, Марія,Оксентій, Іван та Уляна не зазнали подібної долі. В 1929 році, коли в селі почало створюватися колективне господарство, вони одними з перших вступили в нього.

Мати

Із серпом серед стиглого жита,

вся у зморшках на світлім чолі,

найдорожча моя, працьовита,

найрідніша за все на землі.

За любов материнську до сина

лиш віддячити можу життям –

і червону свою Батьківщину

називаю твоїм ім’ям.

1934

Цей вірш Оксентій присвятив матері.

Оксентій Оксентійович, закінчивши Станішівську початкову школу, а в 1929 році Іванківську семирічну, продовжує навчання в Київському педагогічному інституті. Проте, через нестатки сім’ї 1932 року змушений був припинити навчання. Сім років викладав українську мову і літературу в школах нашого району (с. Доманівка, Соснівка та Прибірськ). В 1934р. закінчив курси при Житомирському педінституті. В 1939 році навчався на Всеукраїнських курсах викладачів української мови і літератури при Київському державному університеті.

Оксентій Мусієнко один з перших сількорів колишньої районної газети «Червоний промінь», де він систематично, протягом майже 10 років, виступав з кореспонденціями, віршами, нарисами. Крім того, друкував свої поезії в республіканських газетах і журналах.

В 1939 році був призваний в Армію. Служив на території Литви. Брав участь у війні з білофінами.

Розмова з матір’ю

Куди ти йдеш,

куди, мій любий сину,

лиха судьба куди тебе веде?

Застанеш ти холодну домовину

тоді, як жовте листя опаде.

В осінню ніч в холодній самотині

настане мить,

одна маленька мить –

зімкнеш на вік уста безкровні,

сині

і вже не будеш жить.

І я сказав:

Життя мені не треба

в німій розлуці, в горі та нужді.

Складу я краще крила молоді

умру я в боротьбі,

умру, як треба.

Не міг я більше з нею розмовляти…

- Прощай, матусю, я піду.

Тоді сказала мені мати:

- Іди… я проведу.

22/Х.37

Похід

Ми йшли вперед. Піснями даль дзвеніла.

І рівний був і впевнений наш крок,

Бо кожен ніс, як частку свого тіла,

Рушницю, ранець, казанок.

Назустріч нам шуміли ниви дальні,

І шлях незнаний руку нам простяг.

І матері, знедолені, печальні,

Виходили з надією на шлях.

1940

В кінці травня 1941 року солдат Мусієнко одержав короткострокову відпустку. На той час солдатські відпустки були винятком – надто тривожно стало поблизу кордонів. Всі його думки линули до рідної оселі, де очікували на зустріч батько, брати Мусій та Іван, сестри Уляна та Марія.

Ті дні для всієї сім’ї були радісними і довгоочікуваними. Швидко промайнув останній місяць поетового мирного життя. Воно відходило, те життя, під стукіт коліс поїзда, у вагон якого зайшов у п’ятницю 20 червня 1941року Оксентій Мусієнко. Він повертався в свою військову частину. А через два дні розпочалася Велика Вітчизняна війна.

* * *

Наче сурми, кричать і гримлять без упину

У тривожну , сумну далечінь поїзди…

Ти не плач, не ридай ув останню хвилину, -

Обпечи поцілунком і в путь проведи.

Буде смерть лютувать на солдатських дорогах,

І пожарища дим, і розгул канонад,

Але вір: адже прийде все ‘дно перемога

І до рідного дому вернуся назад.

Може, кучері юні покриють сивини,

Може, в ранах прийду, в куряві, у росі,

А можливо, я піснею знову прилину,

Щоб в твоїй защеміти пекучій сльозі.

25.V.1941

Після визволення нашого району від німецьких загарбників старий Оксентій одержав звістку про те, що його син О. О. Мусієнко загинув в боях під Вязьмою 29 жовтня 1941 року.

* * *

Я знаю: буде світ стогнати

Вогнем, залізом і свинцем,

І буду я, Вітчизно-мати,

Твоїм поетом і бійцем.

Як треба – в бій за тебе встану

І смерть зустріну в боротьбі,

Як треба – кров’ю вірш останній

З любов’ю напишу тобі.

24.03.1941

Так, він був поетом. Творив поетичну книгу свого молодого життя, сподіваючись, що воно стане надбанням його народу. Він так і писав додому, коли в 1939 році був призваний до армії:

«І прагну я, щоб піснею моєю

Жививсь народ, як хлібом, як вином».

Поет мав підставу прагнути цього, тому що вся його лірика, довоєнна і фронтова, близька до народної пісні, сповнена любові до рідної землі і її народу, сином якого по праву вважав себе Оксентій Мусієнко.

* * *

Рожевий схід на синім небосхилі,

І шум весни – розливами срібла…

Сади, оселі, степове привілля

І все, що думка змріяти змогла, -

Я так люблю!

Я так люблю без краю

Цю кожну грудку свіжої землі,

Цей поцілунок синього розмаю

Од сонця рідного, од вітру на крилі.

Мені нема дорожчого у світі

Як ти, мій край, срібно-голосний.

…Слова мої теплом твоїм зігріті,

Як першим променем весни.

1939

Марія

Ти прийшла, з’явилась, наче мрія,

Щоб мене порадувати знов.

У твоєму імені – М а р і я –

Я весь час шукав свою любов.

Тільки ти з’явилась, наче мрія,

Щоб кохання запалить в мені,

Синьоока дівчино Маріє,

Як весняна хмарка в вишині.

1938

Донечці

За вікнами вітер шумить,

Об шибки сніжинками б’є.

В кімнаті на ліжкові спить

Дівчатко хороше моє.

Я встану од столу й піду

До ліжка, щоб глянути знов…

Я їй на вуста покладу

Свою найдорожчу любов.

Я буду схвильований в край,

Любовно промовивши їй:

«Рости, моя дочко, зростай,

Моя найкоханіша з мрій».

1939

У вас, звичайно, виникне питання, яким чином збереглись ці зшитки, як вірші О.Мусієнка потрапили до друку.

З початку війни сільський коваль Оксентій Антонович Мусієнко одержав лише два листи від сина. В останньому з них писав: «Не журіться». Та як було не журитися, коли така чорна ніч насувалася.

Подивився батько на учительський скарб – книги, які син перевіз з Прибірська перед тим, як призвали до лав Червоної Армії – та й задумався.

Як же зберегти все це?

Потім узяв невелику, сплетену з лози скриньку, і став складати до неї все, що написане було синовою рукою: і чорні загальні зошити і тоненькі учнівські. Писані, як працював у школі, й зовсім недавні, що залишив їх, коли скінчилась відпустка. І все те закопав у землю.

Відкопав їх після війни молодший брат О. Мусієнка – Іван. Довго зберігав у первісному вигляді. Все чомусь сподівався, що помилилася війна. Та на цей раз помилки не було… А невблаганний час робив з папером свою справу. І став Іван Оксентійович переписувати братові вірші заново, на чистий, міцний папір. Свята пам'ять про рідну людину спонукала до цього. Всі минулі роки він дбайливо зберігав рукописи. Так наказував батько.

Привітно зустріли його в редакції поезії видавництва «Радянський письменник», куди він прийшов у дні підготовки до ювілею 40-річчя Перемоги. Так і з’явилися добірки поезій О.О.Мусієнка в збірці віршів «В єдинім строю», «Прапори і багнети».

В 1985р. Мусієнко був прийнятий до Спілки письменників України посмертно. В 1989р. вийшла окрема збірка поезій «Прагнення», яка є лише в бібліотеці с. Станішівка. Добірки поезій О.О. Мусієнка є в центральній районній бібліотеці в збірках віршів «В єдинім строю» та «Прапори і багнети».

Свою розповідь хотілося б закінчити на ліричній ноті. І розповісти про те, що Оксентій Мусієнко був особисто знайомий, та й щиро закоханий в Клавдію Терентюк. Вони познайомились в 1928 році в Іванківській семирічці.

Наша землячка, Клава Терентюк, якій в 2014р. виповнилося б 100 років, страчена німцями за підпільну роботу. Її ім’ям названа одна з вулиць нашого селища. Про їхнє кохання свідчать листи К.Терентюк адресовані О. Мусієнку, вміщені в нашій районній газеті «Трибуна праці» за грудень-січень 1992 року.

В одному з листів, Клава зізнається в своєму коханні до Оксентія: «Сказати про своє кохання тобі мені не соромно. За тобою пішла б і на край світа.»

Своє перше чисте кохання вони пронесли через все своє життя, таке повне і таке коротке.

Вірші з посвятою Клаві Терентюк датовані 1933-1940рр.

Вербові котики

Клаві Терентюк

Завжди із радістю чекаю,

Як музику, твій чую крок.

Ти принесла мені із гаю

Вербових котиків пучок.

З тобою разом до кімнати

Влетіли сонце і весна –

І стіни стали реготати,

І вікна п’яні без вина!

І від найпершої любові

Так легко, радісно мені.

Хіба ж це котики вербові?

Це сміх весняний, це пісні!

Це те, що душу пропікає,

Щоб пломеніючи кохав.

Це те – чого не розпізнаю,

Це те – чого не розгадав.

Це те, що я давно кохаю,

Це ранній цвіт моїх думок…

Ти принесла мені із гаю

Вербових котиків пучок.

1935

Любов

Не раз вночі на берег я виходив,

До синіх вод шумливого Дніпра,

Де в сяйві місячнім спокійні катера

До скель приковані хиталися на водах.

На хвилях вод, припавши до весла,

Пливло дівча до берега. Круг неї

Лилось срібло на місячній алеї,

А чорна тінь тремтіла і росла.

Я ждав її … Ми бралися за руки

І йшли у степ широкий без кінця…

Нам вітер лагідний торкався до лиця

І сипав бережно на трави свої звуки.

Далеко зводилась, як пам’ятник, гора,

Шуміли трави, бархатні, шовкові…

А ми удвох п’яніли од любові

У сяйві місячнім, край синього Дніпра.

1939

* * *

Клаві Терентюк

Я снив не раз про гори і поля,

про небо голубе і море синє,

про вічний рух стрімкого корабля,

про цвіт садів на рідній Україні.

І очі дівчини ввижалися мені,

такі фіалки буйні, весняні,

такі ясні, такі блакитні й чисті,

як неба край у ранки золотисті.

Відчуй же ти в далекій тишині

мою любов, обвітрену в походах,

як я відчув твій найтепліший подих

од тих листів, що слала ти мені.

Зумій вести свій корабель по водах

крізь темні ночі і прозорі дні.

1940

Оксентій Мусієнко прожив лише 27 років. В його творчому доробку відчувається справжній талант поета. Скільки б ще хороших поезій написав наш земляк, видав книг. Але… не судилося. Війна перекреслила все. Дякуючи рідним поета, ми маємо змогу долучитись до його творчості, читати чудові поезії, популяризувати його поетичний доробок. І, звичайно, гордитись, що в нашому районі народився, жив, творив Оксентій Оксентійович Мусієнко – вчитель, поет, фронтовик, член Спілки письменників України, 100-річчя якого ми відзначаємо в ці серпневі дні.

Використана література

1. Мусієнко О. Зброя / Оксентій Мусієнко // В єдинім строю : зб. віршів поетів-фронтовиків / упоряд. І. Гончаренко; вступ. слово Б. Палійчука. – К. : Радянський письменник, 1985. – С. 11-35.

2. Мусієнко О. Вірші / Оксентій Мусієнко // Прапори і багнети : зб. / упоряд. І. Гончаренко; передм. О. Гончара. – К.: Радянський письменник, 1986. – С. 64-71.

3. Мусієнко О. Прагнення : поезії / Оксентій Мусієнко; упоряд. І. Мусієнко. – К. : Рад. письменник, 1989. – 84 с.

4. «Привіт тобі, поете, молодій!»: [публікація листів Клави Терентюк до Оксентія Мусієнка] // Трибуна праці. – 1991. – 7 груд. – (продовження у №3, №8 1992 р.).

5.«Як треба, кров’ю вірш останній з любов’ю напишу тобі…» : Поетичні таланти Іванківщини: [про Оксентія Мусієнка] // Смовж П.Я. Крізь роки і відстані. Нариси з історії Іванківського району Київської області / Павло Смовж. – Іванків-Кив.: «Полісся-телепресінформ» - «Генеза», 2001. – С. 392-399.

Кiлькiсть переглядiв: 251

Коментарi